Перестала бути зручною для мами. Зі мною перестали спілкуватися, а я і рада, нарешті я живу для себе

Все життя, скільки себе пам’ятаю, мене привчали бути тихою, неконфліктною, привітною, послужливою. Зручною,загалом. Отакий мене батьки і всі оточуючі любили, такий я їм подобалася. Саме такою я була зовсім недавно.

Не дивно, що коли з дитинства у тебе установка “будь поступливою, тоді всі тебе любитимуть”, ти її переносиш у доросле життя. Мені зараз тридцять років, і тільки зараз я можу сказати, що живу своїм життям, а не додатком до когось. Безперечно, корисним, але додатком.

Мама, дуже авторитарна жінка, правила в сім’ї, не соромлячись роздавати нам, дітям, ляпаси і докладно пояснювати, за що. Зазвичай це відбувалося тоді, коли ми намагалися відстояти свою думку. Але брат завжди бунтував, а я дивувалась, ось навіщо лізе на рожен, знає ж, що буде. Я підкорялася, а брат продовжував боятися.

Все дитинство я ходила в нелюбимі гуртки, які нав’язувала мені мама, спілкувалася з тими, кого вона та бабуся схвалювала, їла їжу, яку не хотіла, носила одяг, який вибирала мама. У школі на мене звалювали обов’язки старости, але конфліктувати з однокласниками я не наважувалася, а так вони мене не слухалися, тому часто чергувала за класом сама, а вчителеві так було навіть зручніше, я все робила на совість.

Вступила я туди, куди сказала мама. У мене навіть думки не було її не послухатися, хоча до обраної професії економіста в мене не було жодного бажання. Мені взагалі важко давалися точні науки, хоча в школі я незмінно витягувала їх на п’ятірку.

Усе навчання я прожила з батьками, та й потім, коли вийшла на роботу, куди мене влаштувала якась мамина подруга, від них не з’їжджала – мама була проти.

– Ось вийдеш заміж, сама житимеш, а поки що нічого.

Собою я не мала. Навіть відпустку проводила так, як вважала за потрібне мама – їздила до бабусі на город, займалася російською мовою з дітьми та онуками її подруг, прибиралася вдома. Якщо я намагалася сказати, що не хочу щось робити, мама дивилася на мене таким поглядом, що в мене все всередині обривалося.

На роботі я теж не могла подавати голос, адже мене туди влаштували за знайомством, я не мала права підставляти людину, яка мене облагодіювала. Тому на мене звалювали додаткову роботу, природно, навіть не думаючи оплачувати переробки та виходи у вихідні. А от із відпустками проблем не було, мама домовлялася зі своєю подругою, коли я йду у відпустку. А йшла я туди тоді, коли треба було мамі.

Брат же пішов із дому одразу після школи. Мама йому сказала, що якщо він піде, то може більше не повертатись. Брат навіть не озирнувся тоді. Мама з ним обірвала будь-який зв’язок, він теж з нею спілкуватися не прагнув. Але ми з ним іноді зідзвонювалися.

Спочатку він намагався переконати мене наслідувати його приклад. Але я про це навіть думати не могла. Я ж доставлю мамі стільки клопоту, та й у свої сили я не вірила, тому незмінно відмовлялася.

Так я прожила до 29 років. Жодних змін у житті не передбачалося, мій час був розписаний на багато років уперед, адже на роботі план, у мами план, а я за ними слідую.

Того року брат одружився, весілля не грав, просто розписався зі своєю дівчиною. Мене покликав відсвяткувати, єдину із сім’ї. Вперше я збрехала мамі, що мені потрібно на роботу, адже тема брата в сім’ї була табу. Я боялася, що мій обман розкриється, кожні п’ять хвилин перевіряючи телефон.

Дружина брата Наталка виявилася дуже милою, спокійною дівчиною. Вона звернула увагу на мою знервованість, і коли брат відійшов, запитала, чи все в мене гаразд. Я зам’ялася, але абияк пояснила їй причину свого стану. Брехати я ніколи не вміла, і так мамі набрехала. Сказала, що хвилююся, що мама дізнається, що я тут, а не на роботі.

– І що вона зробить? – уважно подивилася на мене Наталка.

– Засмутиться, буде сваритись.

– І що? Ти ж вже велика дівчинка, у тебе може бути своє життя, окреме від думок, бажань та схвалення мами.

Я розгубилася. Як би так, вона має рацію, але я не могла собі таке уявити. Тут повернувся брат, і Наталка перевела тему. Але я ще неодноразово ловила на собі її уважний погляд.

Наприкінці заходу вона підійшла, взяла мене за руки і сказала, що хотіла б зустрітися зі мною і поговорити. Вона сказала, що може мені допомогти, але я не розуміла, чим. Але зустрітись погодилася, відмовлятися було незручно.

Зустрілися ми за тиждень під час обідньої перерви на роботі. Біля нашого офісу є кафе, але я зазвичай обідала за робочим місцем принесеною їжею. А тут вийшла, навіть вигадала для себе виправдання, якщо раптом хтось спитає, але ніхто не спитав.

Наталя дуже тепло мене привітала, а потім сказала, що вона практикуючий психолог, і може мені допомогти. Я спочатку не розуміла, у чому. Вона пояснила, що поведінка моєї матері сформувала в мені безліч комплексів, які мені заважають, але я сама цього не помічаю. Але якщо я хочу змінитись, змінити своє життя, воно допоможе.

Вона сказала, що бачила подібне і в мого брата, але в нього все виражалося в іншій формі. У мене випадок серйозніший. Мій стан її турбує, саме тому вона вирішила запропонувати мені допомогу, хоча нав’язуватись не в її звичках.

Я не знала, що робити. На мою думку, допомоги я не потребувала, але й відмовляти людині, яка її безоплатно пропонує, теж було неправильно. Я погодилася, подумавши, що нічого не втрачаю.

Ми займаємося з Наталкою вже другий рік. За цей час я з’їхала від батьків, поміняла роботу, імідж, спілкування. Все проходило складно, зі сльозами, істериками, припадками та бажанням усе кинути. Було дуже страшно, складно.

Якби не підтримка брата та Наталки, у мене б не вийшло нічого. Тільки вони допомогли мені не здатися, коли я була на межі. Наталка тримала мене за руку, поки мама репетувала на мене, а брат збирав мої речі, щоб забрати мене до них. Наталка не давала кинутися вибачатися перед матір’ю, коли вона дзвонила мені, давлячи на те, як я змінилася, що така я не буду нікому потрібна.

Брат допоміг звільнитися з роботи та влаштуватися на нову. Вони допомогли мені винайняти житло, допомогли переїхати, не давали залишатися однією в найчорніші дні, коли здавалося, що все, я втрачена людина, мені вже нічого не виправити. Без них нічого не було.

Виявилось, що жити своїм життям дуже страшно. Не оглядатися постійно, шукаючи чийогось схвалення, дуже складно. Змусити свій голос звучати дуже боляче.

Зараз я досі не до кінця пройшла шлях свого становлення, але тепер я впевнена, що впораюся. Навіть з мамою я вже могла б спілкуватися, не розчиняючись у її бажаннях, не підкоряючись їй. Але вона зі мною такої спілкуватися не хоче. Це, мабуть, навіть на краще. Зате я можу сказати, що тепер я нарешті живу.