В мене нарешті налагодилося особисте життя, а дочка істерить, що я не допомагаю з онукою. А я допомагаю, просто і собі час залишаю

Сама винна, що дочка розбалувала, але не очікувала, що моя доброта і допомога стануть сприйматися, як щось саме собі зрозуміле. Дочка вважає, що я маю їй допомагати, а мені при такому її відношенні вже навіть не хочеться. Внучку люблю, дочку теж, але я хочу урвати свій шматочок щастя в цьому житті.

Я рано овдовіла. Залишилися вдвох з однорічною дочкою і на допомогу я могла чекати тільки від своїх батьків, але вони жили далеко і допомогти могли не завжди. Від чоловіка залишилася квартира, яка стала для нас порятунком, бо винаймати житло на одну мою зарплату було просто неможливо.

Працювати доводилося майже цілодобово. Поки не дали саду, з дочкою сиділа бабуся-сусідка, а потім приїхала моя мама і забрала дочку до себе, щоб я могла нормально влаштуватися на роботу, підзбирати грошей і потім уже забрати дочку. Тільки завдяки цьому ми не простягли ноги.

Коли дали садок, стало легше, дочка ходила на подив добре, хворіла не часто, а я чіплялася за будь-яку можливість підробити. Часу на себе та особисте життя не залишалося, треба було крутитись. Потім школа, університет – усе це вимагало чималих грошей. Легше стало, коли дочка знайшла роботу.

Спочатку я навіть розгубилася, не було більше необхідності горбатитися на кількох роботах. Дочка сама працювала та забезпечувала себе, а мені багато не треба. На той час я вже поставила на собі хрест. Можна сказати, не жила, а доживала.

– Мам, ну ти що дурниці кажеш? Ти що у цьому житті бачила? Нічого! От і живи для себе, а в тебе тільки життя починається, – переконувала мене дочка, але мені нічого не хотілося.

Я звикла, що завжди маю кудись бігти, поспішати і щось робити. А тепер усе, стоп. Дочці нав’язуватись не хотіла, у неї своє життя, я розумію. Моя допомога тоді їй лише заважала. А я приходила після роботи в порожню квартиру і вовком вити хотілося. Так було самотньо і незвично. Батьків моїх на той час теж у живих уже не було.

Дочка мене, звичайно, відвідувала, але не могла щодня приїжджати. Я не наполягала. Вважала, що своє життя я вже прожила, а псувати життя дитини не маю права. Вона молода, у неї все попереду, вона буде щасливою, а не як я. Почувалася зовсім втраченою і розбитою.

На щастя, довго я в такому стані не була. Дочка незабаром вийшла заміж і оголосила про свою вагітність. Це мене сколихнуло, дало поштовх. Життя знову закрутилося, бо тепер я жила в передчутті народження онуки. З’явився новий сенс, я знову відчувала, що їм потрібна.

Коли дочка народила, я майже весь вільний час проводила в неї. Зятя вдома майже не було, він дуже багато працював, зате сім’я мала все, що потрібно. Мені ж було радісно, ​​що я знову потрібна, знову при ділі.

Приблизно за вісім місяців дочка вже оговталася і запропонувала мені вийти в декрет і сидіти з онукою, а вона вийде на роботу, щоб допомагати чоловікові забезпечувати сім’ю. Я була лише за. Діти пообіцяли, що платитимуть мені, хоча я й відмовлялася, але вони наполягли. У результаті всі залишилися задоволені – дочка робила кар’єру, а я поралася з онукою і господарювала у молодих.

Коли маленька пішла до садка, я ходила з нею на всі лікарняні, забирала її з саду, приводила додому. До приїзду дітей з роботи встигала приготувати вечерю, а потім виїжджала до себе. Мене все влаштовувало, хоча часом було важкувато, але я відчувала, що живу на повну.

Того року внучка пішла у нас до першого класу. Біля квартири дітей шкіл ще не було, новий мікрорайон, натомість була біля нас, туди ще дочка свого часу ходила. Вирішили, що віддадуть дитину туди. Я до того моменту вже вийшла на пенсію, пішла з роботи, залишивши собі лише підробітки, тож онука після школи була на мені.

Я її забирала, годувала обідом, робили з нею вправи, а потім йшли гуляти чи я вела її на гурток, де потім чекала її із занять і ми йшли додому чи до парку. Саме під час цього очікування я й познайомилась із Миколою. Він теж внучку водив на гурток.

Ми бачилися кілька разів, чемно віталися, але в черзі нудно, а до телефонів ми обидвоє не привчені, не за віком воно нам. Щось розговорилися, він виявився приємним співрозмовником. Спочатку просто розмовляли, поки чекали на дітей, потім кілька разів разом із онуками після занять ходили до парку.

Я не надавала особливого значення всім цим прогулянкам та розмовам. Мені на думку не спадало, що Микола бачить у мені жінку, бо я її в собі не бачила вже дуже давно. Тому коли він попросив у мене номер телефону, а ввечері зателефонували і покликав прогулятись удвох, без дітей, я розгубилася. Але погодилася, мені було приємна його присутність.

Сам Микола теж давно овдовів, у нього теж дочка, яку він виховував за допомогою своєї мами, бо з стосунками в нього не було. Тепер також постійно приділяє онуці. Зустрілися дві самотності, так би мовити.

Ми почали багато часу проводити разом. Він запрошував мене до театру, де я не була зі шкільних часів доньки, ходили до ресторанів, кіно. Світ відкрився мені з якогось незнайомого боку. Я стала згадувати, що я взагалі жінка. І, за нинішніми мірками, ще навіть нестара.

Раніше діти часто залишали в мене онуку на вихідних, коли їхали кудись із друзями відпочивати. Я була тільки за, але зараз на вихідні мав свої плани, ми з Миколою збиралися з’їздити на базу відпочинку. Тому коли дочка у п’ятницю заявила, що у суботу дитина на мені, я відмовилася. Перший раз у житті я відмовилася.

Якби вона попередила заздалегідь, звичайно б я посунула плани. Але так різко змінювати плани було вже незручно. Про це я сказала дочці, на що здивована. Я пояснила, що в мене вже своя поїздка запланована і попросила надалі мене заздалегідь повідомляти про свої плани. Дочка тоді мені нічого не відповіла.

Ми добре провели час із Миколою, у понеділок я як завжди зустріла внучку зі школи, позаймалася, погодувала, а ввечері відвела додому, як завжди. Тиждень усе було добре, поки в п’ятницю дочка знову мене не приголомшила проханням забрати онуку на вихідні. Мені знову довелося відмовитись.

– Ми ж домовлялися, що ти попереджатимеш мене заздалегідь. Я не можу, вже є плани на вихідні.

– Та я знаю, які у тебе плани! Знову з тим дідом зустрічатимешся. Мені дочка вже давно про твої побачення розповіла.

Такий тон мене обурив, зрештою, це моя особиста справа, я не прошу багато чого, просто попереджати заздалегідь про плани, в яких я беру участь.

– А що я можу зробити, якщо нас тільки сьогодні покликали? Відмовлятися зі словами “Вибачте, у мене на старості років мати дахом поїхала і по мужиках бігає”?

Мене зачепили її слова і я зажадала, щоб вона вибачилася. Але дочка наполягала на тому, що раніше я була бабуся як бабуся, а тепер займаюся якоюсь нісенітницею.

– Все життя одна прожила, плакалася мені, що тобі тільки доживати залишилося, а тепер хвіст розпушила. Ти ще заміж зберися!

– Може й зберуся, не тебе мені питати. Втішилася б за мене!

– Чому мені радіти? Що ти про внучку забула через якогось діда? Велика радість!

Я пішла, грюкнувши двері. Такої агресії я не відчувала ніколи. Сльози самі котилися по щоках. Це я забула про внучку? Та вона на моїх руках виросла! Таке відчуття, що дочці я потрібна лише як безкоштовна нянька, а з моїми інтересами вона рахуватися не хоче.

Все життя я поклала на те, щоб їй було добре, щоб онуці було добре. Я ж не відмовляюся й надалі допомагати, просто прошу попереджати заздалегідь і дати мені трохи волі. Невже я так багато прошу?