Є чоловік та батьки, а я все одно почуваюся самотньою, як і завжди

Всім чомусь здається, що самотньою себе можна відчувати лише тоді, коли немає своєї родини. У мене це все є, але легше від цього не стає.

У сім’ї завжди були дуже прохолодні стосунки. Батьки жили на своїй хвилі, між собою спілкувалися лише по справі, зі мною – так само, якоїсь теплоти у стосунках не спостерігалося.

Ми ніколи не вечеряли за одним столом, навіть свята зустрічали порізно. Мене відправляли до бабусь і дідусів, а батьки розбредалися своїми компаніями.

На чому тримається сімʼя? Напевно, на звичці. У них уже склався побут, є спільна власність, ніхто нічого не хоче міняти, бо всіх все влаштовує.

Я ніколи не відчувала на собі сімейне тепло. Квартиру батьків назвати затишною не можу. Красива, функціональна, але не затишна. Батьки не намагалися зробити її такою, їм було добре.

Мені не хотілося повертатися додому, не було якоїсь туги по домівці, своєму кутку. Де б я не була, мені було однаково. Що у бабусь, що у батьків, що у таборі, що у лікарні.

Моїми справами батьки не цікавились. Навіть навчання їх не хвилювало. На батьківських зборах не було жодного разу, тільки гроші через мене передавали.

Коли я була маленька, то намагалася поговорити про якісь свої дитячі проблеми, але мене слухали тлом, як телевізор. Я бачила, що батькам це нецікаво і поступово перестала з ними чимось ділитися.

Друзів у мене також не було. Я взагалі відгородилася від світу, бо якщо я вже батькам не цікава, то що говорити про сторонніх людей.

Пізніше вже в старшій школі я якось спробувала завести друзів, але всі вже розбилися по компаніях, а я скрізь була зайвою. Мене ніхто не кривдив, не цькував, просто не брали до своєї компанії.

Навичок спілкування у мене майже не було, тож і в університеті з приятелями якось не склалося. Навіть на галасливих студентських вечірках я примудрялася залишатися сама.

Нема з ким було поговорити до душі, обговорити щось, розвіятися. Все було звичним, адже я так жила все життя. Але дуже хотілося це змінити.

Тільки, мабуть, із оточенням не пощастило. Я книжкова дитина, яка в літературі знаходила затишний куточок, де могла ховатися від проблем. А моє оточення дихало зовсім іншим.

Пробувала потрапити до тусовки людей, які теж читають, люблять фентезі, але це мені не вдалося. Там вже компанії, що давно збилися, а я не така пробивна, щоб взяти і просто влитися в колектив.

Тому, коли в мене з’явився хлопець, я з нього була готова порошинки здувати. Ми з ним спілкувалися, мені здавалося, що ми маємо спільні інтереси, могли розмовляти до ранку.

Але так тривало недовго. Розписалися і за півроку практично перестали спілкуватися. Виявилося, що й інтереси у нас не такі вже й загальні, і зациклена людина на собі.

Наші з ним стосунки повністю дублюють те, як жили мої батьки. Від розлучення мене відокремлює лише думка, що зараз я не зовсім одна, хоч би у фізичному плані.

Але всередині я однаково самотня. Мої душевні переживання, мої прагнення, радості та прикрості нікому не потрібні. Батьки майже не з’являються у моєму житті, чоловік відповідає загальними фразами і теж на своїй хвилі.

А мені іноді вити хочеться. Я працюю з психологом, але що більше працюю, то більше вилазить проблем. Не знаю, мабуть, це добре. Якщо все пропрацювати, то має стати легшим.

Але так хотілося б, щоби хтось підтримав зараз. Психолог – це добре. Але мені потрібний поряд хтось близький. А цього поки немає і в найближчому майбутньому не передбачається, хоч би як це було сумно.

Є батьки, є чоловік, а самота нікуди не поділася. Один із психологів, з яким я розпрощалася після першого ж сеансу, запропонував народити дитину.

Ну так, ще й дитині життя псуватиму… Мені б зі своїм життям спочатку розібратися, а потім приводити нову людину в цей світ.