Приходжу додому після роботи і замічаю крихти на столі. Згодом, ситуація повторилась. Вирішила простежити за чоловіком, щоб дізнатися правду
– Ну! І чого похмура така? — весело спитав Андрій у дружини. – Не виспалась?
– Похмура? — здивувалася Вероніка.
— Звісно, похмура. Сидиш, мовчиш. Зазвичай ти балакуча. Що трапилося?
— Я не похмура, а зосереджена, — сказала Вероніка. – Нічого не сталося. А мовчу, бо думаю.
– Про що?
«Що, про що, — подумала Вероніка. — Все про те саме».
— Що зварити на вечерю, — відповіла Вероніка перше, що спало їй на думку.
– Вечеря – це добре, – сказав Андрій і подивився на годинник. – О! Як швидко час біжить. За півгодини виходимо.
Допивши кави, він підвівся з-за столу і вийшов з кухні.
“Незрозумілі речі, – думала Вероніка, дивлячись чоловікові вслід, – відбуваються в нашому домі”.
Незрозумілі речі почали відбуватися в будинку Вероніки та Андпія нещодавно.
Того дня, як завжди, Вероніка та Андрій прокинулися о шостій ранку, зробили зарядку, вмилися і поснідали. Після цього Вероніка забралася на кухні, і вони пішли на роботу. А коли вони обоє повернулися з роботи, Вероніка пройшла на кухню і одразу помітила крихти на кухонному столі
«Невже я забула витерти стіл? – подумала Вероніка, оглядаючи кухню. — Мабуть, забула. Посуд вимила, а крихти зі столу не прибрала».
Робочий день Андрія і Вероніки починався і закінчувався одночасно. І працювали вони недалеко один від одного .
Щодня вони разом уранці їздили на роботу і, зустрічаючись після роботи біля метро, разом поверталися додому.
«Нічого не розумію, – думала Вероніка наступного дня. — Ось сьогодні вранці я ніби стіл витерла. Навіть перед виходом спеціально зайшла на кухню та перевірила. Стіл був чистий. А зараз на ньому крихти. Небагато, але є. І це крихти від печива. А ми печиво сьогодні не їли. І видно, що стіл витирали, та витирали погано. Трохи крихт залишилося».
Вероніка знову оглянула кухню. Все було бездоганно. За винятком столу, на якому було виявлено крихти.
— Ти що тут виглядаєш? — спитав Андрій, зайшовши на кухню. — Ми будемо вечеряти?
Вероніка з цікавістю подивилася на чоловіка.
– А ти нічого не помічаєш? — спитала вона.
– Ні, – відповів Андрій, уважно оглянувши кухню.
— Ти не маєш такого відчуття, що тут хтось був, поки нас не було? – Запитала Вероніка.
– Чому ти так вирішила? — весело спитав Андрій.
Але голос чоловіка здався Вероніці неприродним.
«Награні якісь веселощі в його голосі, — подумала Вероніка. — Наче щось знає, але приховує. Якби нічого не знав, то відповів би звичайним голосом, а не веселим».
Вероніка вирішила не повідомляти Андрію про крихти на столі, а послалася на своє жіноче чуття.
– Відчуваю! – суворо сказала Вероніка. — Був хтось у нашій квартирі, допоки нас тут не було.
Андрій ще раз уважно оглянув кухню. Навіть на стіл подивився. Але нічого незвичайного не помітив.
– Ти просто втомилася, – сказав він. — Тобі треба більше відпочивати. Адже спеціально відправили дітей на все літо до бабусі. Лягай сьогодні раніше, а не сиди допізна в інтернеті.
А коли Вероніка виявила крихти і другого дня, вона серйозно занепокоїлася.
«Це Андрій, – подумала Вероніка. – Точно він. Більше нема кому. В обідню перерву він іде з роботи і приводить сюди когось.
Перерва має годину: сорок хвилин на дорогу (туди і назад) і двадцять хвилин тут. За двадцять хвилин можна багато встигнути. Все сходиться. І вони тут, крім усього іншого, п’ють каву з печивом, а стіл за собою погано витирають. Не помічають крихт. А я все бачу. А потім він, ні в чому не бувало, повертається на роботу».
Прийшовши до такого висновку, Вероніка вирішила простежити за чоловіком.
«Хочу знати, кого він приводить сюди, — думала Вероніка. — Простежу за ним у обідню перерву».
Вероніка відпросилася на обід трохи раніше і в належний час виглядала чоловіка неподалік його прохідної.
«Я так і знала, — подумала Вероніка, побачивши Андрія, який виходив із прохідної заводу. — Навіщо йому в обідню перерву виходити із заводу, якщо їдальня у них усередині?»
Роблячи все, щоб залишатись непомітною, Вероніка йшла за чоловіком.
«Дивно, — думала Вероніка, — чому він іде не до метро, а в протилежний бік? Дуже дивно”.
За п’ять хвилин Вероніка отримала відповідь на своє запитання. Андрій зайшов у мережевий ресторан швидкого харчування, недовго постояв біля кас, отримав замовлення і, вмостившись у кутку, ні на кого не дивлячись, приступив до їжі.
Він не бачив Вероніки, що спостерігала за ним. Поглядаючи на годинник, він з апетитом уплітав жирну і шкідливу, але дуже смачну їжу, приправляючи її різними соусами та запиваючи все це великою кількістю солодкого газованого напою.
«Так ось у чому річ, — подумала Вероніка, дивлячись на те, як Андрій їсть. — Він сюди приходить в обід поїсти всякої погані, яку я йому не дозволяю. А я зрозуміти не могла, чого він так легко відмовився і від майонезу, і від гірчиці, і від кетчупу. А воно ось, виявляється, в чому річ. А потім скаржиться на своє здоров’я. Ну добре. Тепер мені все зрозуміло”.
Простеживши за тим, як Андрій повернувся на роботу, Вероніка замислилась.
«У такому разі,— думала вона,— звідки тоді беруться крихти на столі?»
Після роботи Вероніка та Андрій зустрілися біля метро та поїхали додому. Вероніка вирішила не питати чоловіка про те, як і де він обідає.
«Зараз не до цього, — думала вона, — є важливіші речі!»
Увійшовши до квартири, Вероніка одразу пройшла на кухню.
— Та ви знущаєтесь, чи що? — тихо сказала Вероніка, знову побачивши ледь помітні крихти на стол— З розуму мене вирішили звести?
– Що трапилося? — спитав Андрій, зайшовши на кухню. — Ти з кимось розмовляєш?
– Я думаю! – Серйозно відповіла Вероніка, – Що приготувати на вечерю! Може, хочеш котлет та картоплі смаженої? З гірчицею, майонезом та кетчупом? Чи морозиво?
— Краще макарони з сиром, — відповів Андрій. — Смажена картопля — шкідлива. Тим більше з гірчицею, майонезом та кетчупом. Як ти можеш пропонувати таке своєму чоловікові? Ти мене зовсім не кохаєш?
«А чого я взяла, що він в обід сюди повертається? – подумала Вероніка. — Він, може, й до обіду тут побувати, і після. Потрібно стежити не за чоловіком, а за квартирою».
— Ну, макарони, то макарони, — сказала Вероніка і почала готувати вечерю.
А о 8-й вечора стався страшний скандал.
До квартири зателефонували. Вероніка подивилась у вічко.
– Вам кого? — спитала Вероніка, побачивши незнайому жінку, не відчиняючи двері.
— Тебе, мабуть, змія! – закричала жінка. — А ще кращ твого чоловіка. Хочу, щоб він теж знав, що його дружина — погань, яка його дурить.
У передпокій на шум вийшов Андрій.
– Що відбувається? – запитав чоловік. — Хто це кричить?
— Тебе хочуть бачити, — злякано відповіла Вероніка.
Андрій глянув у вічко.
— Може, краще не відчиняти? – запропонувала Вероніка.
– Розберемося, – сказав Андрій і відчинив двері. – Вам кого?
Жінка одразу помітила за спиною Андрія Вероніку.
— Якщо ця — закричала незнайомка, показуючи на Вероніку, — не припинить свої брудні стосунки з моїм чоловіком, я їй усю морду подряпаю!
“За що? – подумав Вероніка. – Які стосунки? З яким чоловіком?
– Вероніка? — Андрій глянув на дружину. – Це правда? У тебе з її чоловіком стосунки?
— Ні, звичайно, — перелякано сказала Вероніка.
— Ви щось переплутали, громадянко? – сказав Андрій. – Моя дружина – чесна жінка. Вона не така.
— Чесні жінки не забирають батьків трьох дітей із сім’ї! – закричала у відповідь незнайомка. — І я нічого не переплутала. Знаю, що говорю. Вона саме така і є. Я вистежила свого чоловіка. Сьогодні вдень він приходив сюди. Я бачила, як о дев’ятій ранку він увійшов до цієї квартири. З ним була ваша дружина. А за годину вони обидвоє вийшли.
Андрій глянув на Вероніку.
– Вона не в своєму розумі! — тихо прошепотіла Вероніка.
— Я це вже зрозумів, — пошепки відповів Андрій – Все буде добре. Не хвилюйся.
— Ви впевнені, що він приходив саме з моєю дружиною? — спитав Андрій і глянув на Вероніку.
— Я не сліпа і не божевільна, — відповіла незнайомка. — І жінка на вахті сказала мені, що це і є господиня квартири.
Андрій знову подивився на дружину, потім знову на незнайомку.
– Ми розберемося, – сказав Андрій. — Обіцяю Вам, що моя дружина більше не зустрічатиметься з Вашим чоловіком.
– Ви обіцяєте?
– Так. Я вживу рішучих заходів і припиню це неподобство. Моя дружина буде суворо покарана.
— Дуже вам дякую, — сказала незнайомка.
Андрій зачинив двері й глянув на дружину.
— Дивно, — сказав він.
— Давай запитаємо у вахтерки, — запропонувала Вероніка, — бачила вона мене чи ні сьогодні з іншим чоловіком о дев’ятій ранку?
– Думаю, не варто, – спокійно й радісно відповів Андрій. — Я впевнений, що це просто якесь непорозуміння.
І знову Вероніці здалася підозрілою така відповідь чоловіка.
“Завтра не стежитиму за квартирою, – подумала вона, – а якщо знову виявлю крихти на столі, післязавтра влаштую засідку вдома”.
Але засідку влаштовувати не довелося. Починаючи з наступного дня, крихт на столі не було. Бо Андрій суворо поговорив із своїм начальником.
— Сергій Миронович, — сказав Андрій. — Мені дуже шкода, але я більше не зможу надавати Вам свою квартиру.
– Але чому? — вигукнув Сергій Миронович. — Якщо річ у ціні, то я готовий заплатити й більше. Назви ціну. Кращу за твою квартиру мені не знайти.
– Справа не в ціні. – сказав Андрій. – Вчора увечері приходила ваша дружина. Вона вас вистежила. Але це не головне. Моя дружина одразу зрозуміла, що у квартирі був хтось чужий. Не виключено, що вона почне за квартирою стеження. Якщо вже не розпочала. І якщо вона дізнається про мій маленький бізнес, боюсь вона мене не зрозуміє.
— А як вона здогадалася, що хтось у квартирі був? — спитав Сергій Миронович. — Ми навіть нічого не готували у квартирі. Каву, тістечка, печиво, цукерки із собою приносили. А перед відходом ми все за собою прибирали. Ретельно. Та й окрім як на кухні, ми й не були ніде.
— Не маю уявлення, як вона здогадалася, — відповів Андрій. — сказала, що відчуває.
– Значить ні? — сумно підбив підсумок Сергій Миронович. — А то я й більше заплатив би. Дуже зручна в тебе квартира в цьому сенсі. Поруч із метро. Неподалік роботи.
— Гроші — це, звісно, добре. Але ні, – відповів Андрій. – Мені скандали не потрібні. Тим більше, я обіцяв Вашій дружині припинити це неподобство.