Хотіла провчити чоловіка, щоб він включився до домашніх турбот, але добилася лише того, що він пішов жити до мами

Не так я собі уявляла свій шлюб, зовсім не так. Але в цьому є моя вина. Треба було слухати подруг і пожити з чоловіком рік-другий, щоб побачити реальне спільне життя.

Але я послухала мам, свою і чоловіка, які в два голоси співали, що жити разом до весілля – погано, треба швидше-швидше розписуватись, а то, не дай Бог, буде дитинка, а це ж ганьба – народжувати поза шлюбом.

Не знаю, що було в голові, коли я погоджувалася. Напевно, закоханість повністю застилала очі, тому я не бачила нічого незвичайного в поведінці чоловіка.

Та й після весілля очі розплющилися далеко не відразу. Перші півроку я була в якійсь ейфорії, яка дуже пом’якшувала кути. Але потім вона пройшла, а на її місце прийшла жорстока реальність.

До весілля ми з чоловіком жили разом лише чотири місяці. За цей час мами нам обом мізки виполоскали. Я не чинила опір, мені дуже хотілося заміж за цього чоловіка. Я жила як під наркозом – реальність і мої внутрішні відчуття не співпадали.

Це вже потім я помітила, що чоловік вдома виконує чисто декоративну функцію. Ні цвях забити, ні техніку підключити, ні навіть посуд помити він не міг.

Не не хотів, а саме не міг. Не навчив його ніхто цим премудростям. Але якщо з цвяхами та технікою я ще могла миритися, то побутова інвалідність чоловіка з часом почала дико дратувати.

Ми обидвоє працюємо і з роботи приходимо приблизно одночасно. Але чоловік після роботи лягає з телефоном на диван, а я, як ішак, нав’ючений пакетами з продуктами, біжу додому, щоб стати до плити.

Після вечері чоловік знову йде на диван, а я мити посуд, прати речі, збирати по дому шкарпетки, футболки та інші речі.

Розмови не допомагали. Він дивився на мене незрозумілими очима, на кшталт, а що не так? Брудний посуд? Ну, помий. Білизну треба розвісити? Так розвіси, що ти до мене прикопалася!

Якщо я не винесу сміття, то він його й не винесе. Просто буде утрамбовувати його доти, доки зовсім місце не скінчиться, а там уже й у мене терпіння скінчиться, я сама його винесу.

Мені ця ситуація набридла, тож я вирішила чоловіка провчити. Моєю метою було, щоб він включився до домашніх турбот і зрозумів, що мені потрібна допомога.

Я просто стала чинити так, як робить він. Свої речі я прала, а ось його ні. Вечеряла до приходу додому, продукти не купувала і не забиралася.

Чоловік почав обурюватись, на що я знизувала плечима. Голодний? Ну то приготуй щось, чого ти. Чиста білизна в шафі скінчилась? Так випри, машинка там.

Я думала, що через пару тижнів чоловік почне цінувати те, що я для нього робила, зрозуміє, що мені одній важко цим усім займатися і стане допомагати мені.

Але чоловік вирішив, що сімейне життя у нас не склалося, я його не доглядаю, йому некомфортно, тому він зібрав свої брудні речі в сумку і пішов до мами.

Не просто попрати і поїсти вдосталь, а жити. Мені ж свекруха ще й зателефонувала з претензіями, що я зовсім чоловіка запустила – жодної чистої дрібнички не приніс.

Я теж мовчати не стала, сказала їй, що вона могла б навчити свого майже тридцятирічного сина хоча б за собою доглядати, не кажучи вже про допомогу дружині.

Свекруха так обурилася цьому. Мовляв, вона свою кровиночку ростила зовсім для іншої жінки, щоб з нього порошинки здувала і створювала комфорт, а я з нього раба домашнього зробити хочу.

Який раб? Помити посуд, принести продукти та винести сміття – це рабство? Як на мене, так ні. На бавовняні поля я його не виганяла начебто.  Але свекруха наполягає, що син її має лише працювати. Він приносить зарплату – вже молодець. Більшого від нього вимагати не можна.

А те, що я теж працюю – то це мої проблеми. Ніхто не змушує. А грошей нам не вистачає, бо я марнотратка, нормальна жінка знайшла б де заощадити.

Я в сум’ятті. Чи то плюнути на цей шлюб і розлучатися, чи намагатися якось поступово чоловіка перевиховувати, чи змиритися.

Думка оточуючих сильно розділилася. Одні говорять про розлучення, інші, що я рубаю з плеча, треба м’якше і делікатніше, треті, що зараз усі мужики такі, треба просто приймати життя, як воно є.