З дитинства мріяла про гостей в домі, а зараз хочу спокою…

Я була єдиною дитиною у мами з татом. Все дитинство мені здавалося, ми дуже нудно живемо. Увечері поїли, подивилися телевізор і спати лягли … Гості в нас були тільки по великих святах і в основному сестра тата з чоловіком і їх син … Я тоді мріяла про зустрічі з друзями вдома і про походи на вихідних.

Коли я стала дорослою і познайомилась з майбутнім чоловіком, я закохалася в нього і ми стали зустрічатися. Згодом я прийшла до них додому і була просто вражена, наскільки у них все по іншому. Тоді мені це так сподобалося! Я вирішила, що теж так хочу!

Мій чоловік з великої багатодітної сім’ї, у його ще четверо сестер і братів. Сім’я велика і  дуже дружна.Слухаючи розповіді чоловіка про дитинство, я часто думала, що свекрусі треба пам’ятник поставити – це цілком її заслуга. Двері в їхньому будинку просто не закривалася: п’ятеро дітей запросто приводили друзів, однокласників і не по одному, а цілими групами; у них постійно паслися сусідські дітлахи, дворові друзі – свекруха радо зустрічала всіх. Гостей, навіть забіглих ненадовго, в обов’язковому порядку садила за стіл, годувала, поїла чаєм з варенням.

Вона придумувала дітям свята, розваги, шила костюми, на сімейних святах розігрували спектаклі, малювали стінгазети, влаштовували естафети, співали й танцювали. Причому треба було все придумати, скласти з голови, підготувати,  а враховуючи, що всіх гостей, які прийшли на свято, треба ще й нагодувати, я не уявляю, як їй це вдавалося … Вона ж і працювала, і шила, і в’язала, і картоплю садила …

А машинку пральну їй вже діти подарували, коли виросли. До цього вона все руками прала – скатертини, постіль та одяг на п’ятьох дітей, в епоху, коли не було памперсів! Не уявляю, як вона все встигла …  Дні в їхній родині завжди були розписані похвилинно, вдома практично не сиділи, весь час кудись збиралися, бігли, їхали, когось зустрічали,  готували щось смачненьке – все це весело, дружно. Дача, пікніки, гості, дні народження сестер, братів, численних племінників, батьків,  нудьгувати було ніколи. При цьому вони не пили, ну хіба що на великі свята.

Перші роки після одруження я натішитися не могла. Нас весь час кудись кликали то родичі, то друзі. Чоловік познайомив зі своїми приятелями – цікаві творчі хлопці. На гітарі грають, співають, розповідають цікаво, фільми приносять, книги, диски, звуть на пікнік, на дачу, по гриби, на шашлики, на лижах – залежно від сезону … …

Я сама не зрозуміла, коли цей спосіб життя став мене напружувати. Можливо, почалося все з вагітності. Хоча лікарі не бачили ніяких відхилень, мені хотілося спати цілодобово. Однак дзвонив чоловік: “Я тут Колю зустрів! Зараз приїдемо вдвох! хвилин через п’ятнадцять. Що купити?”. І я сповзала з ліжка і починала готувати, хоча, в принципі, цього ніхто і не вимагав: чоловік, треба віддати йому належне, завжди без проблем справлявся на кухні сам. Але … гість же. Не буду ж я лежати в ліжку, коли людина в гості прийшла.

Потім народилася дитина, а ситуація не змінилася. Я намагалася донести, що немовля,  в домі, чужих краще б не водити. Але чоловік абсолютно не міг зрозуміти – ну дитина, а що в цьому дивного?  У старшої сестри троє дітей одне за одним народились і всюди з ними ходить, їздить з першого дня, і гостей додому запрошує, і бенкети влаштовує. В іншої двійнята і теж не відстає. А тут всього одна дитина. Невже так важко з дитиною картоплі начистити та зварити людям? Адже делікатесів ніхто не просить …

Спочатку я думала, що з роками звикну бути гостинною господинею, наберусь досвіду і буде простіше. Однак з роками весь цей балаган все більше дратує. У свій вихідний день хочеться тиші й спокою, а не чергових  гостей, які випадково зустрілись з чоловіком на вулиці і яких він привів додому.

А родинні сімейні посиденьки – це окрема історія, одні дні народження йдуть нон-стоп: сестри, брати, племінники, їхні чоловіки, дружини й діти … Скрізь звуть і ображаються – спробуй не прийти. А потім настає день народження у мене, або в сина, або чоловіка – і всі без жодних запрошень і питань йдуть до них:

– Так ми тільки привітаємо! на хвилиночку! Ви не турбуйтеся, нічого не треба! Ну картоплі там нажарите, торт, пару салатів – і все, чуєте!

Я злюсь, а чоловік щиро не розуміє – ну що не так? Звичайна сімейне життя, діти, родичі, племінники, друзі сім’ї, як інакше-то? Втомилася – ну ляж поспи, але не всі ж вихідні? Ти ж не хвора, а якщо хвора, давай лікуватись … Не може здорова молода жінка до обіду валятися в ліжку! Ну як люди в домі можуть заважати, тим більше – не чужі люди! ..

Чим далі, тим більше мені хочеться тиші та спокою, але, швидше за все, не судилося. З одного боку, мене мучить якесь неясне почуття  провини або неповноцінності: дійсно, свекруха одна з п’ятьма дітьми крутилася дзигою і все встигала, і дочки її не відстають – все горить в руках, і купа дітей не перешкода, в той час як у мене всього один син, та й він вже давно не грудний, які, здавалося б, проблеми.

Але з іншого боку, у мене явно закінчуються батарейки. Нещодавно зловила себе на думці, що відчайдушно заздрю подрузі, матері-одиначці: сама собі господиня і ніяких у неї родичів у вихідні – захотіла, всю неділю провела в нічній сорочці перед телевізором і ні слова їй докору … З одного боку і чоловік у мене золотий, рукатий, активний, завжди допомагає, єдиний, напевно, батько в нашому районі, який грається з сином вечорами в футбол і вчить його кататися на роликах. З такими не розлучаються, навпаки, їх носять на руках і хваляться ними подругам …

Але сил на таке сімейне життя залишається все менше …