– Ніколи вона до нас не звикне, кожен день плаче. Я вже втомилась від цього…

Надя і Миша одружені вже  чотири роки, живуть окремо від батьків, вдвох працюють і живуть щасливо. Останніх два роки пара планувала поповнення. Вони проходили обстеження, лікувались, але всі спроби закінчувались викиднем на ранньому терміні.

Після чергової невдачі, подружжя вирішило взяти дитину з Дитячого будинку. Вони почали збирати всі необхідні документи й поїхали подивитись на дітей. Їм дуже сподобалася білява дівчинка на ім’я Анастасія. На той момент їй вже виповнилося чотири роки. Історія дівчинки була сумною – її матір постійно йшла в запої, а вдома майже завжди перебували сторонні чоловіки. Вихователька повідомила, що дівчинка налякана, дуже тиха, мабуть, всякого надивилася за своє коротке  життя.

Надя сподівалася, що в родині дівчинка «відігріється» і все у них буде добре. Мама Михайла, Анна Іванівна про онуків мріяла давно. Чекала поповнення в сімействі з нетерпінням.

Коли Настю привезли додому, дівчинка втекла в кут, заплакала, так і просиділа весь вечір, ніхто не зміг її звідти витягти. Звичайно Бабуся запропонувала забрати дитину до себе, заспокоїти, розповісти казку.

– Ні, так не можна. Нехай дитина звикне до дому і батьків. Та й Наді буде легше, прийти в себе – сказав Міша.

Надя після чергової невдалої вагітності мало не впала у важку депресію. Так йшли день за днем, дівчинка продовжувала уникати всіх, постійно плакала, розмовляти ні з ким не хотіла. Єдиним другом і товаришем для  неї був кіт, який жив у Анни Іванівни. Там, вона трохи оживала і навіть іноді посміхалася. Тим часом Надя почала опускати руки.

– Ніколи вона до нас не звикне, кожен день плаче. Я вже втомилася від цього і не знаю, як жити далі ?

Міша ласкаво гладив дружину по щоках, просив ще трохи почекати, все владнається. Дівчинка звикне. Вона сумує за мамою дуже. Мабуть, важко їй відпустити минуле, але час лікує … …

І тут, як грім серед ясного неба новина, новоспечені батьки вирішили віддати дитину назад в Дитбудинок. Тут втрутилася друга бабуся, мама Наді, бачачи, що дочці краще не стає, а дитина навіть близько до себе не підпускає молоду жінку, вона наполягла на тому, щоб дівчину здали назад.

Анна Іванівна все кинула і помчала до сина додому. Двері відчинила Надя, проводила на кухню, де сиділа дівчинка перед недоторканою тарілкою з кашею і плакала.

– Не можу більше чути цей плач – сказала плач, – посидь з нею, будь ласка!

– Надю, я розумію, як тобі важко. Але ти тільки уяви скільки ця крихітка пережила. Повір, їй зараз значно важче! Адже вона не потрібна була нікому у своїй родині, жила в страху, як загнаний звір. Мабуть, тільки почала звикати до дитбудинку, а тут новий будинок і сім’я. Тільки ласкою і добротою можна її вилікувати.

Але Надя наполягала на своєму, мовляв рішення прийнято, так буде легше всім.

– Ти ж жаліти потім будеш, дурненька моя, жінці погано без дитини. Дамо собі ще один шанс! Поживіть з Настею у мене якийсь час, потім видно буде.

Так і зробили. В цей же вечір невістка з донькою приїхали до бабусі. … А через місяць дівчинку було вже не впізнати, вона весело носилася по будинку, почала потихеньку називати Надію мамою! Обожнювала грати з татом після його приходу з роботи.

Повернулися Анастасія з Надією додому, а на вихідні до бабусі так і продовжували приїжджати. Потім Настю оформили в дитячий садок, де з’ясувалося, що дівчинка до всього дуже здібна, особливо до малювання. Загалом, потихеньку все страхи залишилися позаду, дівчинка звикла до нової сім’ї, а батьки не натішаться своєю прийомною дочкою.